народзіны-рэп

рэп на мой сямнаццаты дзень народзинаў.

я ніяк не магу пазбавіцца ад адчуваньня таго, што буду жыць вечна
гэтае адчуваньне засела ў мяне ў самых глыбінях сьвядомасьці, і яго не вытравіш адтуль нават дыхлафосам
словы бываюць бессэнсоўнымі (калі прыходзіцца казаць і казаць нешта, толькі каб яны адчапіліся), і я, часам, паводжу сябе ну вельмі недарэчна –
але ўсё роўна, лепей так, чым вечна хадзіць з высока задраным носам.

я ніколі ня веру ў сваю правату, калі мне кажуць: “хлопча, ты маеш рацыю!”
і гатовы на ўсё, каб яе даказаць, калі зь мяне ўсе сьмяюцца.
я імкнуся не губляць твара, праяўляць велікадушша, ветліва ўсьміхацца
а потым б’юся аб сьценку і думаю: “мо яны лепей заб’юцца?”

я прывык фіксаваць сьвядомасьць на адным чалавеку ці справе
што зробіш, галава ўвесь час занятая клопатам аб клопатах, тваіх і сваіх
(канешне, толькі тады, калі яна свабодная ад думак аб пазачарговай страве –
у такія моманты звычайна зусім не да іх…)

я прывык увесь час вітаць ў аблоках, вандруючы ад мары да новай мары,
ісьці па шляху, што мне асабіста вылучыў Бог
у цемры настолькі глыбокай, што хоць выкалі вока,
сярод мной жа настаўленых абставінаў й нейкіх там плянаў
спатыкнуўшыся й мацюгнуўшыся, упаўшы ў лужыну (чамусьці заўсёды тварам),
устаць і пайсьці, не заўважаючы, што ідзеш у іншы бок.

по-русски

рэп на мой семнадцатый день рождения.

я никак не могу избавиться от ощущения того, что буду жить вечно
это ощущение засело у меня в самых глубинах сознания, и его не вытравишь оттуда даже дихлофосом
слова бывают бессмысленными (когда приходится говорить и говорить что-то, только чтобы они отстали), и я, иногда, веду себя ну очень нелепо –
но все равно, лучше так, чем вечно ходить с высоко задранным носом.

я никогда не верю в свою правоту, когда мне говорят: “парень, ты прав!”
и готов на все, чтобы ее доказать, когда надо мной смеются.
я стараюсь не терять лица, проявлять великодушие, вежливо улыбаться
а потом бьюсь об стену и думаю: “может, они лучше убьются”

я привык фиксировать сознание на одном человеке или деле
что поделаешь, голова постоянно занята заботой о заботах, твоих и своих
(конечно, только тогда, когда она свободна от мыслей о внеочередном блюде –
в такие моменты обычно совсем не до них…)

я привык постоянно витать в облаках, путешествуя от мечты к новой мечте,
идти по пути, что мне лично выделил Бог
в темноте настолько глубокой, что хоть выколи глаз,
среди мной же наставленных обстоятельств и каких-то там планов
споткнувшись и матюгнувшись, упав в лужу (почему-то всегда лицом),
встать и пойти, не замечая, что идешь в другую сторону.